Куяльник як альтернатива втраченому Соледару: що стоїть за планами відновити видобуток солі

Втрата Соледара на Донеччині навесні 2022 року позбавила Україну «Артемсолі» — підприємства, яке давало близько 90% ринку солі та мало потужність понад 7 млн тонн на рік. Це був найбільший у Європі виробник кам'яної солі, і до 2022 року країна була нетто-експортером: лише за 2021 рік за кордон пішло понад 710 тис. тонн.

Далі ситуація змінилася на протилежну. За даними Державної митної служби, якщо у 2021 році в Україну ввезли 142,8 тис. тонн солі, то у 2022-му — втричі більше, а у 2024 році — майже 750 тис. тонн. У 2025-му імпорт знизився до 415 тис. тонн на суму близько 49,6 млн доларів, але залишається головним джерелом солі для країни. Понад половину поставок забезпечує Єгипет, помітні обсяги надходять також із Туреччини та Румунії.

Зменшити цю залежність може відновлення промислу на Куяльницькому лимані, де сіль добували ще з XVI століття — спершу козаки, потім чумаки. Наприкінці XIX століття куяльницьку сіль почала витісняти дешевша кримська та донецька. Повінь 1931 року зруйнувала споруди промислу, і відновлювати їх не стали, оскільки країну забезпечували інші родовища. Нині ні кримська, ні донецька сіль Україні недоступна: Крим окупований із 2014 року, Соледар — із 2022-го. Відтак зникла й причина, з якої куяльницький промисел свого часу залишили занедбаним.

У 2026 році було засноване ТОВ «Куяльницькі соляні промисли», яке ставить за мету вилучати надлишкову сіль із лиману та переробляти її на харчову. За розрахунками компанії, ідеться про близько 300 тис. тонн на рік — приблизно три чверті обсягу імпорту 2025 року. Цього достатньо, щоб закрити внутрішні потреби в харчовій солі, суттєво знизити залежність від закордонних поставок, а на повній проєктній потужності — повернутися до експорту.

Для держави це означало б зміцнення продовольчої безпеки та економію валютних витрат на імпорт. У проєкт планують залучити близько 30 млн доларів. У межах Усатівської територіальної громади компанія розраховує створити індустріальний парк із солепереробним заводом. Для депресивного регіону це нові робочі місця та відчутніше наповнення місцевого бюджету.

Окрім суто економічного ефекту, проєкт має й екологічний вимір. Із 2014 року лиман підживлюють морською водою, і, за оцінками науковців НАН України, за цей час до нього надійшло 1,2–1,5 млн тонн солі, а мінералізація ропи сягає 350 проміле й вище. Це суттєво перевищує історичні показники: упродовж 1878–1968 років солоність коливалася від 29 до 269 проміле. Надмірна мінералізація створює загрозу для унікальної екосистеми лиману, де, крім бактерій, живуть лише рачок артемія та личинка комара мотиль, а також для лікувальних властивостей пелоїдів. За підрахунками вчених, контрольоване вилучення солі на площах 100–200 гектарів здатне майже повністю компенсувати щорічний приплив солей, а отже, підтримати збереження цінних грязей Куяльника — ресурсу державного значення.

Поєднання видобутку солі з охороною природи вже має європейський приклад. У Словенії діє природний парк «Сечовельські солеварні» — найбільше прибережне водно-болотне угіддя країни площею близько 750 гектарів, яке з 1993 року має статус Рамсарського. Управління парком і використання його ресурсів держава передала в концесію компанії, що виробляє сіль, зберігши територію у власності. Державне фінансування покриває лише близько 8% бюджету парку, решту він забезпечує сам. Фактично держава отримала збережену екосистему світового значення, не витрачаючи на це бюджетних коштів, і сьогодні цю модель вважають успішною.

Одеса — не єдиний претендент на самозабезпечення. Надії покладають і на Тереблянське родовище на Закарпатті, яке могло б повністю покрити потребу в технічній солі, але його роботу ускладнює корпоративний конфлікт. Експерти вважають, що за стабільної роботи вітчизняних підприємств Україна зможе повністю забезпечити себе сіллю за 3–5 років, а замість одного монополіста, яким була «Артемсіль», ринок сформують кілька регіональних виробників.

Водночас Куяльник має свою специфіку: це територія нацпарку й курорт державного значення, а сам лиман має статус лікувального водного об'єкта. Погодження з національним парком саме по собі не дає права на вилучення солі — потрібні рішення держави щодо режиму використання лиману, оцінка впливу на довкілля та дозвіл на спеціальне водокористування. Питання вилучення солі з Куяльника розглядали навіть на рівні Кабінету Міністрів, але єдиного підходу поки немає. Утім, державна увага та європейський досвід дають підстави очікувати, що Куяльник може стати прикладом поєднання відродження промисловості та збереження унікальної екосистеми.