Куяльник як джерело харчової солі: чи замінить лиман втрачений Соледар

До 2022 року Україна сама забезпечувала себе сіллю і навіть продавала її за кордон. Ситуацію змінила окупація Соледара на Донеччині, де працювало підприємство «Артемсіль» — найбільший виробник кам'яної солі в Європі з часткою ринку близько 90% і потужністю понад 7 млн тонн на рік. Лише у 2021 році країна експортувала понад 710 тис. тонн солі.

Після втрати цього виробництва Україна перейшла на імпорт. За даними Державної митної служби, якщо у 2021 році ввезли 142,8 тис. тонн, то у 2022-му — втричі більше, а у 2024 році — майже 750 тис. тонн. У 2025 році обсяги скоротилися до 415 тис. тонн на суму близько 49,6 млн доларів, але імпорт залишається головним джерелом солі для країни. Понад половину поставок припадає на Єгипет, значні обсяги надходять також із Туреччини та Румунії.

Зменшити цю залежність може відновлення солепромислу на Куяльницькому лимані. Сіль тут добували ще з XVI століття — спершу козаки, згодом чумаки. Наприкінці XIX століття куяльницьку сіль почала витісняти дешевша кримська та донецька. У 1931 році повінь зруйнувала споруди промислу, і відновлювати їх не стали, оскільки країну забезпечували інші родовища. Нині ні кримська, ні донецька сіль Україні недоступна: Крим окупований з 2014 року, Соледар — з 2022-го. Відтак зникла й причина, через яку куяльницький промисел свого часу занедбали.

У 2026 році заснували ТОВ «Куяльницькі соляні промисли», яке має на меті вилучати надлишкову сіль з лиману та переробляти її на харчову. За розрахунками компанії, можливий збір становить близько 300 тис. тонн на рік — це приблизно три чверті обсягу імпорту 2025 року. Тобто лиман здатен закрити потреби України в харчовій солі та суттєво знизити залежність від закупівель за кордоном, а після виходу на повну проєктну потужність — відновити й експорт. У проєкт планують залучити близько 30 млн доларів. У межах Усатівської територіальної громади передбачається створення індустріального парку із солепереробним заводом, що дало б нові робочі місця та збільшило надходження до місцевого бюджету.

Окрім економічного ефекту, проєкт має і природоохоронний вимір. З 2014 року лиман поповнюють морською водою, і, за оцінками науковців НАН України, за цей час до нього надійшло 1,2–1,5 млн тонн солі, а мінералізація ропи сягає 350 проміле і вище. Це значно перевищує історичні показники: з 1878 по 1968 рік солоність коливалася від 29 до 269 проміле. Надмірна мінералізація загрожує унікальній екосистемі, де, крім бактерій, живуть лише рачок артемія та личинка комара мотиль, а також лікувальним властивостям пелоїдів. За розрахунками вчених, контрольоване вилучення солі на площах 100–200 гектарів здатне майже повністю компенсувати щорічний приплив солей, що сприяло б збереженню цінних грязей Куяльника — ресурсу державного значення.

Поєднання виробництва солі зі збереженням природної території вже має європейський приклад. У Словенії діє природний парк «Сечовельські солеварні» — найбільше прибережне водно-болотне угіддя країни площею близько 750 гектарів, яке з 1993 року має статус Рамсарського. Держава передала управління парком і використання його ресурсів у концесію компанії, що виробляє сіль, зберігши територію у власності. Бюджетне фінансування покриває лише близько 8% бюджету парку, решту забезпечує сам парк. Фактично держава отримала збережену екосистему світового значення, майже не витрачаючи на це коштів.

Одеса — не єдиний претендент на самозабезпечення. Надії пов'язують також із Тереблянським родовищем на Закарпатті, яке могло б повністю покрити потребу в технічній солі, але його роботу ускладнює корпоративний конфлікт. Експерти вважають, що за умови стабільної роботи вітчизняних підприємств Україна зможе повністю забезпечити себе сіллю за 3–5 років, а замість одного монополіста, яким була «Артемсіль», ринок сформують кілька регіональних виробників.

Водночас Куяльник має свою специфіку: це територія нацпарку і курорт державного значення, а сам лиман має статус лікувального водного об'єкта. Тому погодження з національним парком саме по собі не дає права на вилучення солі — потрібні рішення держави щодо режиму використання лиману, оцінка впливу на довкілля та дозвіл на спеціальне водокористування. Питання вилучення солі з Куяльника розглядали навіть на рівні Кабінету Міністрів, але єдиного підходу поки немає. Утім, увага держави та європейський досвід дають підстави очікувати, що Куяльник може стати прикладом поєднання відродження промисловості та порятунку унікальної екосистеми.