Кераміка у Слов'янську: як працює бізнес під обстрілами та готує релокацію

У Слов'янську на Донеччині, попри постійні обстріли та проблеми з електроенергією, продовжує працювати керамічне виробництво. До повномасштабного вторгнення, розповідає підприємець Андрій Черноситов, на підприємстві діяли три цехи й працювали до 100 людей, зараз — один цех і п'ятеро. Вони власноруч формують вироби з унікальної місцевої червоної глини, запікають посуд у ряжанці та відправляють замовлення клієнтам у різні точки — від сусідніх регіонів України до Парижа.

Бізнес, розповідає Андрій, — сімейний. Наприкінці 1990-х його заснувала теща, а сам він долучився до роботи вісім років тому. Зараз виробництво готують до релокації.

«Ця глина — це наш хліб. Червона глина, якою дуже славиться наш край. Червоної глини багато в Україні, але саме такої нема. По пластичності, по обробці, по всьому — вона різниться. От у нас зараз іде потроху процес релокації — до Хмельниччини. Ну не те, от не те! Тому зараз виводимо нову технологію під ту глину, бо тут дружківський кар'єр,.. Ну в Дружківці всі знаємо що», — говорить Андрій.

Замовлення, розповідає він, надходять з усієї України, рідше — з-за кордону. Нещодавно відправляли вироби до Данії, а одна ваза поїде до Парижа на замовлення жінки для її куми-француженки. Художниця перемалювала ескіз буквально, і з французьким прапором усе вдалося.

Працівник підприємства Олександр формує тарелі на ручному верстаті, і каже, що найбільший показник — 1200 одиниць на день на одну людину. Після цього посуд проходить вторинну обробку: працівниця прибирає шорсткості та нерівності, а якщо виріб замовили з декором — наносить візерунок.

Повномасштабна війна суттєво змінила роботу підприємства. Люди виїхали, з сировиною великі проблеми, банальні прильоти та відключення світла, бо все зав'язано на електриці, зокрема піч для випалу. Зараз у команді п'ятеро людей, і кожен виконує щонайменше дві-три операції. Через часті знеструмлення виробництво не завжди може виконувати повний цикл. Піч споживає багато електроенергії, а ціна на неї зросла з 98 копійок у 2018 році до понад 20 гривень зараз.

Без електроенергії працівники можуть лише декорувати або зачищати вироби, підключаючи резервне живлення. Усе, що крутиться, вертиться і випалюється, потребує світла.

Релокація виявилася складнішою, ніж здається. Печі, за словами Андрія, практично неможливо вивезти: вони будуються на місці, і така, як ця, коштує близько чотирьох тисяч доларів. Тільки кришка важить близько тонни, а при транспортуванні піч може втратити герметичність, і тоді не вдасться нагнати потрібні 960–1000 градусів.

Наприкінці квітня неподалік підприємства влучив російський КАБ вагою півтори тонни. Вибуховою хвилею вибило 15 вікон, але жодна одиниця посуду, що стояв у приміщенні, не розбилася.

Посуд розписують вручну. Художниця Ірина каже, що найчастіше малює квіти — соняхи, ромашки, орхідеї, все за настроєм, те, що подобається людям і їй самій.

Андрій наголошує: попри обстріли, виробництво продовжує працювати, і залишати рідне місто він не хоче. Він закликає тих, хто питає, чому не вивозять виробництво, приїхати й допомогти завантажити тритонну піч на машину та довезти до Хмельниччини так, щоб вона не розсипалася. Також він зазначає, що такої глини, як у Слов'янську, немає більше ніде, і це вагомий фактор, що впливає на роботу.