Реактивні двигуни для ракет і дронів: як Україна формує власний сегмент ринку

До повномасштабного вторгнення в Україні не було масового виробництва турбореактивних двигунів для крилатих ракет, реактивних безпілотників і дронів-перехоплювачів. Попит на такі установки закривали закупівлями за кордоном — зокрема з Чехії та Китаю, а до 2014 року ще й з росії. Війна змінила масштаб потреби: тепер ідеться не про десятки чи сотні, а про тисячі двигунів.

Парадокс у тому, що українська школа двигунобудування була однією з найпотужніших у регіоні. Країна успадкувала від Радянського Союзу авіаційну промисловість, інженерні школи та підприємства, серед яких «Мотор Січ» і «Івченко-Прогрес». Проблема полягала не у відсутності компетенцій, а в тому, що не було налагодженого серійного випуску двигунів саме тих класів, які потрібні для сучасної війни.

Старший аналітик Українського центру безпеки та співпраці Антон Земляний серед ключових причин називає складність виробництва, фінансування, ресурсну базу та можливість масштабувати технологію. За його словами, наявність компетенцій не означає швидкої організації масового випуску: потрібні обладнання, матеріали, постачальники, фахівці, фінансування та захищені майданчики. Додатковий фактор — війна: великі спеціалізовані підприємства є потенційними цілями для російських ударів, а частина історичної бази двигунобудування розташована у прифронтовому Запоріжжі. «Тому для України я б виділив три основні проблеми — це виробничі потужності, які в умовах війни можуть бути уражені, недостатня ресурсна база та дефіцит необхідних матеріалів і компонентів», — зазначає Земляний.

Голова Антикорупційної ради при Міністерстві оборони України Юрій Гудименко звертає увагу на економічну складову. Інвестувати у серійне виробництво доцільно за наявності прогнозованого попиту на велику кількість виробів. «У нас вільний ринок, і до повномасштабної війни в Україні просто не було достатнього попиту на реактивні двигуни в таких кількостях. Об'єктивно, навіщо вони були потрібні? Ми не маємо власного Boeing чи іншого великого авіаційного виробництва, де потрібні були б тисячі таких двигунів. Попит закривався закупівлями з Чехії, Китаю, а до 2014 року — ще й з росії. Цього було достатньо для того ринку, який існував», — пояснює він.

За оцінкою Гудименка, запуск виробництва повністю з нуля — без документації, фахівців, обладнання та фінансування — міг би тривати близько п'яти років. Але Україна стартує не з нуля: наявні інженери, технологічна документація, виробничі компетенції та гарантовані замовлення можуть суттєво скоротити цей строк.

Один із прикладів руху в цьому напрямі — проєкт української компанії Fire Point. Йдеться про власний турбореактивний двигун, який у перспективі може використовуватися на крилатих ракетах FP-5 Flamingo. За словами СЕО Fire Point Ірини Терех, двигун розробляли спільно з конструкторським бюро, яке свого часу створило авіаційний двигун АІ-25; його модифікація АІ-25ТЛ використовувалася на перших версіях Flamingo. Сама ракета від початку проєктувалася як платформа під різні силові установки — під час випробувань застосовували п'ять різних типів двигунів. Розробка тривала понад шість місяців, нині компанія готує виробництво та тестує перші зразки. Завершити випробування й доопрацювання планують до кінця 2026 року, після чого перейти до серійного випуску. «Ми прямуємо до цього, двигун уже зроблений. Зараз відбувається підготовка виробництва, тестування перших зразків. Застосувань іще не було, утім є певні плани і порядок дій. Насправді зробити двигун для такої ракети набагато складніше, ніж зробити саму ракету. Це дуже високотехнологічне, складне виробництво, у якому задіяно дуже багато "суміжників". Але незалежність України по турбореактивних двигунах, особливо такого розміру і такого класу, це дуже важлива стратегічна можливість не лише для компанії, а для країни», — розповідає Терех.

Експерти наголошують: головний виклик — не створити працездатний зразок, а налагодити стабільний серійний випуск. Масштаб потреби добре видно на прикладі дронів-перехоплювачів, які потребують невеликих турбореактивних двигунів. За словами військового експерта Костянтина Криволапа, якщо необхідно перехоплювати близько трьох тисяч російських безпілотників на місяць, кількість самих перехоплювачів має бути значно більшою. «Тому тут питання не лише в тому, чи можемо ми створити один хороший реактивний двигун. Питання в тому, чи можемо ми стабільно виробляти тисячі таких двигунів щомісяця. Саме перехід від окремих зразків до серійного виробництва зараз є одним із головних викликів», — зауважує він.

Окремий аргумент на користь реактивної тяги — швидкість. Українські далекобійні безпілотники з поршневими двигунами вже здатні уражати цілі на значній відстані, проте разом із розвитком ударних систем удосконалюються й засоби перехоплення. Реактивний двигун скорочує час реакції ППО та ускладнює перехоплення. Такий дрон може бути дорожчим за звичайний, але якщо завдяки швидкості він має значно вищу ймовірність прорвати російську ППО, економіка застосування може виявитися кращою. Водночас складність перехоплення реактивних цілей здорожчує їхнє знищення для ворога.

Не менш важливий і технологічний суверенітет. Якщо критично важливий компонент можна лише імпортувати, масштабування залежить від зовнішнього постачальника: його потужностей, політичних рішень урядів країн-виробників, експортних обмежень, конкуренції за продукцію та логістики. За словами Ірини Терех, доступ рф до китайських турбореактивних двигунів наразі створює для неї перевагу в розвитку реактивних засобів. Водночас повна незалежність не обов'язково означає локалізацію всього циклу в Україні. Через загрозу російських ударів частину виробництва доцільно розміщувати у країнах-партнерах. За словами Земляного, оптимальною може бути модель, за якої Україна зберігає ключові технології, інженерні компетенції та контроль над продуктом, а ресурсну і промислову базу використовує європейську. «Саме така модель поєднання українських технологій та інженерних компетенцій із виробничими можливостями європейських партнерів зараз може бути найбільш практичним шляхом для нарощування виробництва», — вважає він.

Серійний випуск власних реактивних двигунів відкриває для України кілька напрямів одночасно: далекобійні крилаті ракети, швидкісні ударні БПЛА, ракетодрони та реактивні перехоплювачі. Виробник також отримує контроль над модернізацією — якщо компоненти зброї створюються в межах однієї технологічної екосистеми, зміна характеристик не залежить від стороннього постачальника чи чиєїсь політичної волі. Утім, успіх залежатиме не лише від ефективного двигуна, а й від стабільних довгострокових замовлень, які дають змогу прогнозувати фінансування і масштабувати випуск. Якщо перехід від прототипів до конвеєра відбудеться, Україна зможе закрити одну з найкритичніших прогалин у власному виробництві ракетного та безпілотного озброєння. І тоді питання буде не в тому, чи здатна країна створити власний реактивний двигун, а в тому, скільки таких двигунів оборонна промисловість випускатиме щомісяця.